Коаліційна стратегія Б.Хмельницького та її наслідки. Підготовка й укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р

«Він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародному полі для зміцнення свого становища» Д. Дорошенко

Олівер Кромвель підтримував Національно- визвольну війну українського народу і у своєму листі писав: "Богдан Хмельницький, божою милістю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії і церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської держави, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників"

Українська гетьманська держава в системі міжнародних відносин

1. Якими були особливості міжнародних відносин у Західній Європі на середину XVII ст.? 2. Схарактеризуйте релігійну ситуацію в тогочасній Європі. 3. Назвіть європейські країни, які належали до католицького і протестантського таборів.

1. Місце Гетьманщини в міжнародних відносинах тогочасної Європи. Події, які з 1648 р. розгорталися на українських землях у складі Речі Посполитої, викликали велику зацікавленість урядів тогочасних країн Західної і Центральної Європи. Проте у Європі, де в рік початку Національно­визвольної війни українського народу завершилася перша загальноєвропейська Тридцятилітня війна, залишався визначальним релігійний чинник. Саме тому ставлення до подій в Україні суттєво різнилося, залежно від приналежності держав до католицького або протестантського таборів.

Більшість держав католицького табору — Франція, Іспанське королівство, австрійські Габсбурґи, Папська держава, князівства Південної Німеччини — одразу зайняли негативну позицію щодо національно­визвольної боротьби українського народу й підтримали свого союзника Річ Посполиту. Особливо активно висловлювали своє несприйняття подій в Україні представники папського Риму. Так, папській нунцій Іоанн Торрес у 1648—1652 рр., повідомляючи Рим про події в Україні й характеризуючи дії польських військ, писав, що це «наші перемоги» або «наші невдачі», а справу, за яку веде боротьбу на цих землях король Речі Посполитої, вважав справою католицької церкви.

Терміни і поняття

Нунцій — представник Папи Римського при уряді якої-небудь держави.

Папа Римський Іннокентій Х закликав католицькі держави надати допомогу Речі Посполитій у боротьбі з українськими козаками й застерігав польський уряд від найменших поступок козакам. Так, Іннокентій Х надіслав королю й сейму Речі Посполитої такий різкий протест проти укладення Зборівської угоди, що Ян Казимир не наважувався оголосити цей документ сейму. Папа заспокоївся лише тоді, коли польський уряд пояснив йому, що Зборівська угода є вимушеним кроком і дотримуватися її Річ Посполита не збирається.

Австрійські Габсбурґи, ослаблені Тридцятилітньою війною і протистоянням із протестантською Швецією, не мали можливості надати збройну допомогу Речі Посполитій, але дозволили їй набирати вояків­найманців у своїх володіннях.

Серед католицьких держав позитивним було ставлення до подій в Україні Венеціанської республіки, яка вбачала в українському козацтві вагому й корисну для себе антитурецьку силу. Після укладення Зборівської угоди венеціанці спробували створити антитурецький союз із козаками. Улітку 1650 р. із цією пропозицією до Хмельницького прибуло венеціанське посольство Альберто Віміні. Однак у тогочасній ситуації виступ козаків проти турецького султана був би самогубством, і гетьман відмовився.

Серед держав протестантського табору — Швеції, Англії, Голландії та князівств Північної Німеччини — переважало позитивне ставлення до боротьби українців проти Речі Посполитої. Вони були зацікавлені в ослабленні останньої як однієї з найбільших католицьких країн. Швеція, унаслідок перемоги у Тридцятилітній війні, набула великого впливу на європейську політику. Саме позиція Швеції перешкодила австрійським Габсбурґам надати збройну допомогу Речі Посполитій. Шведський уряд уважно стежив за подіями в Україні і стягував війська до польського кордону, розраховуючи вторгнутися в ослаблену війною країну. У 1655 р. Швеція розпочала війну з Річчю Посполитою, більшість армії якої була зайнята в Україні.

Скористатися послабленням Речі Посполитої зумів курфюрст Бранденбурзький Фрідріх­Вільгельм, який у цей час правив об’єднаною Бранденбурзько­Прусською державою. Пруссія була васалом короля Речі Посполитої. Він відмовився виконувати свої васальні обов’язки, виступати на боці короля у війнах і домігся звільнення Пруссії з­під польської залежності.

Найбільш приязне ставлення серед протестантських держав до подій в Україні спостерігалося в Англії. Лідер Англійської революції Олівер Кромвель вбачав у визвольній війні «козацького генерала» Б. Хмельницького проти католицької Речі Посполитої важливу ділянку загальноєвропейської боротьби з «латинниками» й «папістами».

Цікаво знати

Зберігся лист, написаний представниками англійського уряду Б. Хмельницькому в роки Національно­визвольної війни. Дехто з дослідників вважає, що його автором був О. Кромвель. У ньому гетьман титулувався як «генералісімус війська і стародавньої грецької релігії і церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідувач язичників».

Кромвель висував ідею створення «великої антиримської, антигабсбурзької, антиконтрреформаційної коаліції» європейських країн, до якої, крім Англії, повинні були увійти Швеція, Московська держава й Гетьманщина.

2. Зовнішня політика Гетьманщини. У роки Національно­визвольної війни Б. Хмельницький здійснював активну зовнішньополітичну діяльність — листувався з урядами інших країн, відправляв послів до інших держав, приймав іноземні посольства тощо. Головне завдання зовнішньої політики гетьмана полягало у створенні умов для успішного завершення війни з Річчю Посполитою і зміцненні становища Гетьманщини. При цьому Хмельницькому необхідно було враховувати ситуацію навколо українських земель на середину XVII ст. Річ Посполита, Московська держава й Османська імперія не були зацікавлені у виникненні Гетьманщини, вважаючи, що це порушить рівновагу сил між ними, і одночасно мали власні претензії на українські землі.

Зовнішньополітичні зв’язки Гетьманщини за часів Б. Хмельницького

Кримське ханство Османська імперія Трансільванське князівство Молдавське князівство Волоське князівство Венеціанська республіка

Королівство Швеція Військо Запорозьке Курфюрство Бранденбург

Московське князівство Австрійська монархія Габсбурґів Польське королівство Велике князівство Литовське Угорське королівство

У зовнішній політиці Гетьманщини головними були кілька напрямків:

— Отримання воєнної допомоги для ведення збройної боротьби з Річчю Посполитою. Із цією метою в роки війни гетьман уклав угоди про воєнну допомогу з Кримським ханством, Московською державою і Трансільванським князівством.

— Ослаблення Речі Посполитої та запобігання її спробам утворити антиукраїнські союзи. Так, під час зустрічі в Києві наприкінці 1648 р. із єрусалимським патріархом Паїсієм, що прямував до Москви, Хмельницький докладав зусиль для розриву Поляновського миру між Річчю Посполитою й Московською державою 1634 р. Він просив Паїсія і свого спеціального посла, якого відправив із ним до Москви, зробити для цього все можливе. Гетьман пропонував укласти союз проти Польщі шведському уряду й курфюрсту Бранденбурзькому.

— Здобуття держави­протектора (захисника) Гетьманщини. У роки війни Хмельницький вів переговори про можливість прийняття Української гетьманської держави під протекцію турецького султана або московського царя.

— Зміцнення становища Гетьманщини як нової незалежної держави. Для реалізації цієї мети Хмельницький приймав послів, укладав угоди, підтримував дипломатичне листування з іноземними володарями, інформуючи їх про події в Україні. Він домігся від турецького султана укладення угоди, за якою українським купцям дозволялося вільно плавати Чорним морем і на 100 років звільнитися від сплати мита. Сучасники повідомляли, що в гетьманській резиденції в Чигирині одночасно перебували посли: австрійський, два шведські, два трансільванські, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і московський. Домогтися визнання іншими державами Гетьманщини і своєї влади Хмельницький хотів шлюбом сина Тимоша з донькою Василя Лупу, з легітимної молдавської правлячої династії. Тим більше, що друга донька В. Лупу була одружена з литовським князем Радзивіллом. Завдяки цьому шлюбові гетьман також розраховував забезпечити принаймні нейтралітет Литви в подальшій боротьбі з Польщею.

Вектори направленості в міжнародних відносинах України.

Від перших місяців свого гетьманування Богдан Хмельницький особливо велику увагу зосередив на зміцненні міжнародного становища козацької України. Дипломатія була одним із знарядь, якими користувався у боротьбі за справу визволення українського народу.

До активних дипломатичних заходів Хмельницького спонукала потреба пошуку союзників, а також міжнародним зв'язкам необхідно було приділяти багато уваги, бо польський уряд докладав усіх зусиль, щоб ізолювати Україну і використати інші країни для придушення визвольної війни українського народу.

Добре орієнтуючись у складній міжнародній обстановці, Хмельницький знаходив вірні шляхи для розв'язання багатьох питань дипломатичним шляхом. Насамперед Хмельницький уклав воєнний союз з Кримом. У лютому- березні 1648 року у Бахчисараї українські посли уклали угоду з кримським ханом Ісламом-Гіреєм III. Для успішної війни з Польщею необхідно було мати цей мир з Кримом, щоб татари не стали на бік Польщі і не ударили на тили українських військ. Це була головна причина переговорів Хмельницького з кримським ханом, яким би осоружним не виглядав такий союз.

Одночасно порозуміння з Кримом давало змогу використовувати татар у війні як допоміжне військо. Хан Іслам-Гірей ставився до Хмельницького, як до рівного собі і в своїх листах вітав його з належною пошаною: "Мні велце милостивий пане Хмелницкий, мой милостивий пане і приятелю".

Оскільки Кримське ханство було васалом турецького султана, це впливало і на стосунки Хмельницького з Туреччиною. Про початок відносин Хмельницького з Портою подав сенсаційні відомості польський мемуарист Голінський. За його словами, Хмельницький просив допомоги у султана Ібрагіма, обіцяючи, нібито, передати йому Русь і Польщу, а в нагороду хотів дістати Молдавське воєводство. Коли ж султан не захотів зв'язуватися з "малозначною" людиною, гетьман ніби звернувся до яничар, які підняли повстання і скинули Ібрагіма.

Новий уряд султана Магомеда обіцяв вислати на допомогу запорожцям татар, за що вимагав віддати Туреччині Кам'янець-Подільський. Справді, в той час, виникло повстання яничар, Хмельницький за допомогою яничар викликав в Стамбулі двірцевий переворот. Те, що Порта ввійшла у зносини з "бунтівливими козаками" і наказала кримському ханові їм допомагати, було значним успіхом політики Хмельницького.

Окрему роль у дипломатії Богдана Хмельницького відігравали Молдавія, Валахія, Трансільванія. Ці князівства – близькі сусіди України – перебували у васальній залежності від Туреччини, а також у близьких зв'язках з Польщею, і було дуже важливо як поставляться вони до визвольної війни українського народу. Найближчим сусідом була Молдова. За гетьманування Хмельницького було здійснено два походи на Молдову і таким чином встановлено союзницькі відносини. Щоб зміцнити політичні зв'язки з Гетьманщиною, молдовський господар забов'язався видати свою дочку Розанду за сина Богдана Хмельницького – Тимоша.

На цьому гетьман не спиняється і шукає інших союзників проти Польщі. Реальними претендентами були Швеція і Трансільванія. 8 жовтня 1656 року між Військом Запорізьким і Трансільванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої. Трансільванський князь Юрій (Дєрдь) II Раковці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнавав за гетьманом титул князя й підтримав його намір передати цей титул синові Юрію.

Починаючи війну з Польщею, Хмельницький шукав також зв'язків з Швецією, і встановив зв'язки з шведами ще в 1652 році. Уже в вересні, коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі українські землі Речі Посполитої буде віддано Україні.

Епізодичний характер мали відносини України з Бранденбургом, що погрожував Польщі агресією. Між главою Бранденбурга Фрідріхом Вільгельмом та Хмельницьким відбувалося дипломатичне листування ще в період польсько-шведської війни.

У досліджених матеріалах є відомості про відносини Англії з Україною. Краківський міщанин Голінський у своїх записках від 1649 року навів уривок, який з Англії надійшов до Хмельницького: "Богдан Хмельницький, божою милістю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії і церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської держави, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників". Можна висловити припущення, що цього листа писав Хмельницькому Олівер Кромвель.

Також Хмельницький підтримував добросусідські зв'язки з Францією, Венецією та іншими державами.

Надзвичайно важливою передумовою для політики Богдана Хмельницького було возз'єднання України з Росією. Переяславська рада і "березневі статті" відкрили новий етап у відносинах між Україною і Росією, Хмельницький і його сподвижники всебічно сприяли цим тісним зв'язкам. На протязі другої половини 1654 року Хмельницький вислав до Москви щонайменше одинадцять посольств. Таким чином розв'язувалися і основні політичні.

3. Відносини між Українською державою й Московією. Розпочавши війну з Річчю Посполитою, Богдан Хмельницький розумів необхідність підтримання добрих стосунків із Московською державою. По­перше, у разі виступу московської армії союзницею поляків у їх боротьбі з українцями, для останніх це мало б катастрофічні наслідки. По­друге, у тогочасному світі визначальне значення мала приналежність до однієї релігії. Українці вважали себе приналежними, разом із московитами, до одного православного народу, очікували від братів по вірі допомоги у війні проти влади католицької Польщі. Унаслідок цього в українському суспільстві в роки Національно­визвольної війни поширювалися промосковські настрої.

У 1648—1653 рр. гетьман Б. Хмельницький постійно підтримував зв’язки з правлячими колами Московської держави. Одразу після Корсунської битви гетьман звернувся з листом до московського царя Олексія Михайловича, повідомив про перші перемоги козаків і спробував заручитися його підтримкою у війні з поляками. Ситуація була досить складною. Союзниками Хмельницького були кримські татари, які були ворогами Московської держави. Річ Посполиту й Московію поєднував Поляновський мирний договір 1634 р. Уряд останньої не хотів його порушувати. Після початку повстання на кордоні з Україною зосереджувалися московські війська, які могли в разі прохання польського уряду рушити в наступ проти козаків. Після отримання московським урядом листа Хмельницького запланований похід в Україну було відмінено.

30 грудня 1648 р. гетьман відправив до Москви посольство, очолюване полковником С. Мужиловським клопотатися про надання воєнної допомоги і прийняття Війська Запорозького у складі Чернігівського, Київського, Брацлавського, Подільського, Волинського воєводств і Мозирського повіту московським царем «під свою руку». Це було перше, зафіксоване у виявлених джерелах прохання Хмельницького перейти під протекцію Московської держави. Проте московський уряд, через власну неготовність до війни з Польщею, відмовився обговорювати питання військової допомоги. Було заявлено, що лише після того, як Хмельницький і козаки самостійно звільняться з­під польської влади, вони можуть, якщо побажають, перейти в підданство до московського царя.

У наступні роки гетьман неодноразово повторював своє бажання прийняти протекцію московського царя, але той не поспішав давати відповідь і уважно спостерігав за ситуацією в Україні. У середині 1650 р. московський уряд звинуватив ослаблену війною з козаками Річ Посполиту в систематичних порушеннях Поляновського договору й розірвав його.

Із серпня 1651 до травня 1653 р. в Москві майже безперервно працювали українські посольства, які за наказом гетьмана вели переговори, вимагаючи згоди на прийняття Гетьманщини під «государеву руку». У червні 1653 р. Хмельницький попередив московську сторону, що в разі затягування переговорів прийме протекцію турецького султана.

1 жовтня 1653 р. на скликаному в Москві Земському соборі було ухвалено рішення: «Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву високу руку» та про оголошення війни Речі Посполитій. Для реалізації цього рішення до Гетьманщини вирушило спеціальне московське посольство, очолюване боярином Василем Бутурліним.

4. Україно-московський договір 1654 р. Для вирішення питання про прийняття протекції московського царя за розпорядженням Хмельницького 8 січня 1654 р. в Переяславі було скликано військову раду. У ній брали участь старшина і представники усіх полків. Вислухавши промову гетьмана, рада підтримала його пропозицію прийняти підданство одновірного московського брата.

Гетьман, старшина й московські посли рушили до Успенської соборної церкви Переяслава. Хмельницький планував, що там обидві сторони, за європейською традицією, складуть присягу. Однак трапилося замішання. Бутурлін заявив, що цар своїм підданим не присягає. Хмельницький уладнав конфлікт, заявивши, що Військо Запорозьке згодне скласти присягу.

Після ради в Переяславі московські посли вирушили до міст і містечок Гетьманщини, де, за їх даними, присягу склали 127 338 осіб. Водночас серед козацької старшини відмовилися присягати Іван Богун, Іван Сірко та деякі інші. Тривалий час не хотіли присягати козаки Запорозької Січі. Незадоволені прийняттям присяги були серед козаків Кропив’янського, Корсунського, Полтавського, Уманського і Брацлавського полків. Із «великою неохотою», небезпідставно побоюючись обмеження своїх прав, приймало присягу вище православне духівництво. Відмовлявся присягати київський митрополит Сильвестр Косов.

У лютому 1654 р. до Москви прибули українські посли й подали царю «Просительні статті про права усього малоросійського народу». Узгоджений у ході переговорів варіант угоди був оприлюднений у березні цього року й здобув назву «Березневих статей», оригінал яких до наших днів не зберігся.

Згідно з досягнутими домовленостями, цар обіцяв зберігати й ніколи не порушувати права і привілеї Війська Запорозького, надані польськими королями й великими князями литовськими. Встановлювалася 60-тисячна кількість козацького реєстру. Податки мали збирати українські урядники й передавати їх до царської казни. Гетьман і старшина обиралися козаками на раді. Гетьману дозволялося зноситися з іншими державами лише за умови повідомлення царя. Зносини з польським королем і турецьким султаном заборонялися без царського дозволу. Залишався давній поділ на стани, кожен із яких зберігав свої права і привілеї. Судитися українське населення мало на основі місцевих законів та звичаїв. Посади в адміністративному апараті заміщувалися представниками місцевого населення. Підтверджувалися права київського митрополита і всього православного духівництва на маєтності, якими вони володіли.

Українська сторона визнавала за царем право тримати в Києві воєводу з військовою залогою й розташувати свої війська на кордоні з Річчю Посполитою. У випадку татарських нападів на українські землі передбачалася організація спільних україно-московських походів. Московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Річчю Посполитою навесні 1654 р.

Історичне значення україно-московської міждержавної угоди 1654 р. полягало в тому, що вона юридично зафіксувала акт відокремлення й незалежності від Речі Посполитої Війська Запорозького та оформлення над ним протекції московського царя. Вона відкрила перед Україною реальну перспективу за допомогою Московської держави довести війну з Річчю Посполитою до перемоги й об’єднати всі українські землі в межах однієї держави. Угода стала поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи.

Міжнародні аспекти „Руїни” 1657-1687 рр. та дипломатична боротьба гетьманських урядів за цілісність і суверенітет Війська Запорозького (І.Виговський, Ю.Хмельницький, П.Тетеря, П.Дорошенко, І.Брюховецький, Д.Многогрішний, І.Самойлович).

Дипломатія періоду «Руїни»

Внаслідок цих подій Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися між собою: одна на боці Московської держави, інша — Польщі. А коли обидві частини України одержали окремих гетьманів, ця розділеність набула нібито офіційного статусу. Десь з 1663 року й починається сумнозвісний період в історії України, що дістав назву «Руїни» й тривав до 1687 року.

Дуже добре охарактеризував цей період М. Костомаров. Він писав: «Українська справа явно гинула. Невдача за невдачею знищила надії, й люди позбулися віри в свою справу, в свою мету. Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви. Своє власне хатнє лихо для кожного ставало непомірно тяжким. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплювався під вагою тяжкого шукання шляху,до порятунку. Все, Що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому другого, забезпечити себе самого, погубивши інших.., Так бувало скрізь, де громада не йшла одностайно до виразно зазначеної мети, де громадський ідеал заступався ідеалом особистої наживи й самолюбства». Чи не нагадує вам це якийсь інший період нашої історії?

Серед цієї історичної пітьми проступає світлий образ правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він не випадкова постать на козацькому небосхилі: його дід Михайло був гетьманом, ми про нього вже згадували. На початку свого гетьманування Петро Дорошенко мусив кланятися полякам, бо на його території в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та інших містах стояли польські гарнізони, а в нього самого була заледве якась тисяча козаків. Тому він сидів на двох стільцях — визнавав над собою владу польського короля й одночасно протекторат кримського хана.

Тим часом його лівобережний візаві Брюховецький 1665 року здійснив на чолі посольства з 500 чоловік візит до Москви. Від самого гетьмана вийшли пропозиції щодо дальшого покріпачення України, які з радістю зустріли в Москві. Чи не найпершим проханням Брюховецького було: одружити його з якоюсь московською дівкою. Йому відразу ж запропонували свого роду династичний шлюб з дочкою князя Долгорукого, що й було пишно відсвятковано. Далі гетьман просив надати йому маєтність поближче до московського кордону, йому й дарували на вічне користування Шептаківську волость на північній Чернігівщині.

Вже перший пункт Московських статей визнавав українські землі володінням царів. Брюховецький запропонував збирати податки в Україні з міщан і селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі митні збори й доходи від продажу горілки тощо. Воєводи дістали додаткові права на втручання до управлінських, військових і фінансових справ України.

Але особливо небезпечним для України було прохання гетьмана про розміщення московських військ з воєводами в стратегічно важливих містах — Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі. Воєводам мали бути непідсудними тільки козаки, а селяни підлягали їхньому судочинству. Магдебурзьке право підтверджувалося містам Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю, Остру.

Сам гетьман отримував титул боярина, тобто царського «холопа». Все це було викладене в письмових статтях і підтверджувалося царською грамотою від 11 грудня 1665 року.

Обкарнання автономії України на пропозицію самих же козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм головним завданням об'єднати обидві частини поділеної України з допомогою Кримського ханства й Туреччини. Не бачачи надійних союзників, Дорошенко прагнув створити з Кримом військову коаліцію, а з Портою — укласти угоду про політичний протекторат над Україною.

Але в ці події втручаються ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові плани. 13 січня 1667 року в с. Андрусові між Польщею та Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна офіційно поділялася на дві частини між двома державами. Лівобережжя залишалося у складі Московської держави, Правобережжя (крім Києва) відходило до Польщі. Київ передавався в московське володіння на два роки, а потім мав перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним протекторатом Польщі й Московії. Умови цього перемир'я обабіч Дніпра зустріли з обуренням.

Дорошенко з допомогою кримського хана розпочав бойові дії проти поляків. Кампанія загалом складалася на його користь, але в цей час Іван Сірко, який не визнавав Дорошенка гетьманом, напав на північний Крим. Після цього татари занервували й уклали сепаратну угоду з поляками, примусивши те ж саме зробити й Дорошенка. Основною умовою миру було зобов'язання гетьмана разом з усім Військом Запорізьким визнати підданство польського короля й не шукати ніяких інших протекцій.

Змінив свою тактику й Брюховецький, побачивши, що проти нього піднімається потужне повстання. На скликаній ним-козацькій раді було вирішено вигнати Царських воєвод і віддатися під протекторат турецького султана. До виступу проти Москви Брюховецький закликав і донських козаків. Московські гарнізони частково були знищені, частково здалися. І тільки в Києві, Чернігові й Ніжині вони втрималися. Переговори з Портою завершились одержанням султанської грамоти з обіцянкою протекції.

Брюховецький розпочав бойові дії проти Москви. Дорошенко не міг змиритися з тим, що лівобережний гетьман веде таку непослідовну політику стосовно можливого об'єднання України, й пішов проти нього. При зіткненні двох козацьких загонів колишні прихильники самі вбили Брюховецького й проголосили Дорошенка гетьманом Правобережної і Лівобережної України.

Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на Правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік XIV намагався через свого варшавського посла встановити контакти з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем.

Московський уряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Дорошенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна — з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські посли настирливо пропонували гетьманові дотримуватися умов Андрусівської угоди — залишатися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.

Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її агенти активізували діяльність московської партії на території України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Демка Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів. Загалом вони нагадували статті Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії. Права й вольності козацькі зберігалися, Але московські воєводи залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, хоча їх і позбавили права втручатися до місцевого управління. Гетьманська адміністрація сама мала збирати податки до царської скарбниці. Українцям було суворо заборонено возити до Московії на продаж горілку й тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.

Реєстрових козаків мало бути 30 тисяч. До них долучався ще й особливий полк з 1000 козаків з поліційними функціями — здійснення охорони та придушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборонялося підтримувати зносини з іншими державами.

Дорошенко не ворогував з Многогрішним, що не подобалося Москві. Між обома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко продовжував чітко орієнтуватися на Туреччину, Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький протекторат над Україною. Загалом Порта зустріла їх прхильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.

Тоді Дорошенко знову звернувся до Польщі, прагнучи домогтися повної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 року. Але поляки відбулися «самими лише компліментами». Вони воліли укласти набагато вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала гетьманом Правобережної України, Для Дорошенка це означало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його престиж серед козаків, що похитнувся після переорієнтування на Туреччину.

Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі, За прикладом Хмельницького він послав листа до Бран-денбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Разіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина та Крим. І навесні 1672 року між Правобережною Україною, Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, й восени того ж року під Бучачем було укладено мир, За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетво-рювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобережних фортець і щорічно мусила виплачувати солідну контрибуцію. Польські історики вважають Бучацький мир найганебнішою угодою того часу. Турецький про-текторат не викликав захоплення серед широких верств народу, але, як заявила козача рада, треба триматися Туреччини, бо «тепер, крім султана, нікуди дітися».

Туреччина весь час прагнула підкорити собі козацтво. Десь 1675 року султан Махмуд IV звернувся до запо рожців з пихатою заявою: «Я, султан, сын Магомета, брат солнца и луны, внук и наместник божий, владелец царств — Македонского, Вавилонского, Иерусалимского, Великого и Малого Египта, царь над царями, властелин над властелинами, необыкновеный рьщарь, никем не победимый, неотступньїй хранитель гроба Иисуса Христа, попечитель самого Бога, надежда и утешение мусульман, смущение и великий защитник христиан, — повелеваю вам, запорожские казаки, сдаться мне добровольно и без всякого сопротивления и меня вашими нападениями не заставлять беспокоить. — Султан турецкий Махмуд IV».

Відповідь не забарилася. З властивими їм сарказмом і гумором козаки писали (згадаймо картину І. Рєпіна):

«Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипту свинар, армянська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Не-вгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас! Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорізьким».

На цей час на Лівобережжі стався переворот. Старшина заарештувала Многогрішного й видала московитам, які в кайданах відправили його до Москви, а потім слід його згубився в безмежному Сибіру. Старшина ж послала до Москви делегацію, якій наказала домогтися того, щоби гетьманові остаточно було заборонено підтримувати зносини з іншими державами. Висувалися й інші прохання, спрямовані на посилення влади старшини й реальне обмеження козацької автономії. Гетьманом був обраний Іван Самойлович, який у 10 Конотопських статтях загалом доповнив відомі вже Глухівські. В цей час підступно захопили кошового Івана Сірка й відправили за спільною згодою старшини й Москви до Сибіру, хоча його історія на цьому не завершилася. Сірко — помітна постать на політичному небосхилі тих літ. Та й сьогодні про нього багато говорять і пишуть. Але хочеться звернути увагу на різку характеристику, яку дав Сіркові обережний в оцінках Д. Дорошенко: «Типовим представником Запоріжжя за Руїни був кошовий отаман Сірко, хоробрий воїн, але без сталих політичних принципів. Він служив то Москві, то Польщі; то помагав Дорошенкові, то завдавав йому удар у плечі саме в рішучий момент. Один час старшина на Гетьманщині заарештувала Сірка й видала його Москві як бунтаря й ворохобника. Вона боялася, що Сірко, як колись Брюховецький, домагатиметься для себе гетьманської булави. Сірко був засланий на Сибір, але московський уряд скоро увільнив його й відпустив назад на Україну, де він продовжував свою деструктивну й згубну роль як кошовий отаман Запоріжжя. (Помер Сірко в 1680 р.)».

У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під особистим керівництвом.

Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію.

Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши на них Дорошенкових представників. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарськими союзниками. Загальна зневіра й недовіра до нього особисто спонукали Дорошенка до надзвичайного акту. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки. А сам 1676 року пішов на почесне заслання до Москви, де ще 22 роки прожив у подарованому йому селі Ярополча Волоколамського повіту, що під Москвою. Так закінчив свою сторінку боротьби за об'єднання України цей славетний патріот своєї Батьківщини, якого більшість істориків не картає за протурецьку позицію, вважаючи цей крок гетьмана лише способом вибороти державну самостійність України.

Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 року проголосила «князем малоросійської України». З цим не могла змиритися Москва. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники — Московія, Польща, Туреччина, Крим — взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами миру з турками зреклася Поділля й Правобережної України, за винятком північної Київщини, особливо Білої Церкви й Паволочі. Московія з Польщею 1678 року уклали між собою Андрусівський договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі відходила частина Вітебщини й вона ж отримувала викуп у сумі 200 тисяч карбованців. Московія з Кримом 1681 року уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років. Упродовж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну й середню Київщину. Цей регіон мав залишатися безлюдним і нейтральним. Знову угода укладалася за рахунок України, бо безлюдна земля довго могла приходити в себе. Санкціонувалася пустеля в самісінькому серці багатого краю, де була колиска його історичного життя, де містився осередок держави Б. Хмельницького. Як з болем зазначає Д. Дорошенко, український народ «залишився лише знаряддям у руках своїх дозріліших, солідарніших і краще зорганізованих сусідів і перестав бути господарем на своїй власній землі». Або, як сказав Т. Шевченко,— «на нашій не своїй землі».

Турки не витримали неприхованої патології в поведінці свого протеже Ю. Хмельницького й стратили його в Кам'янці 1681 року. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдовському господареві Івану Дуці. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками й поступово витіснила їх із Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля й Київщини. Діяльний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 року 5 тисяч козаків допомагали королеві визволяти від турецької облоги Відень. Але поляки дуже були зацікавлені в підписанні «вічного миру» з Москвою. Ще 1683 року вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусові. Цьому всіма силами опинався Самойлович. Він побоювався, що укладення миру надовго закріпить поділ України на дві частини, після чого об'єднати їх буде дуже важко. На першому етапі переговорів Самойловичу вдалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте все йшло до його ухвали. 1686 року «вічний мир» був підписаний у Москві.

Умови миру знову не враховували інтересів України. Польща назавжди зрікалася Лівобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою між Ірпінем і Стугною. Запоріжжя переходило під повний протекторат московського царя. Поляки зобов'язалися поки що не заселяти середньої Київщини над Дніпром з містами Черкаси, Чигирин, Канів, Мошни, Трахтемирів, Ржищів. Був створений союз проти Туреччини й Криму. Московія зобов'язувалася розпочати війну проти Криму, а в разі наступу турецько-кримських військ на чиюсь територію — висилати на до-помогу свої частини.

Самойлович за роки свого тривалого гетьманування дещо розбестився. Йому дедалі більше ставали властивими необмежене користолюбство й властолюбство, пиха, намагання на всіх впливових посадах мати родичів (зокрема, троє його синів були полковниками). В останні роки свого правління він почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму. Він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль і оточували б московські володіння.

І все ж, як підданий царя, мусив взяти участь у поході московських військ проти Криму 1687 року, який очолив фаворит царівни Софії красень Василь Голіцин. Похід був страшенно невдалий. Голіцин намагався звалити на Самоиловича відповідальність за невдалий похід і виправдатися перед царівною. За поданням невдово-леної гетьманом, старшини його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру. В липні 1687 року рада в таборі над річкою Коломаком обрала гетьманом Івана Степановича Мазепу, з правлінням якого відкривається нова сторінка української історії.


3815961719703647.html
3816069489578790.html
    PR.RU™